Плауни — давні рослини і давні ліки

Плауни належать до найдавніших судинних рослин на Землі. Їхні далекі родичі росли ще сотні мільйонів років тому, задовго до появи квіткових рослин. Сучасні невисокі вічнозелені плауни все ще зберігають вигляд рослин давнього лісу. Серед них є і лікарські види, але поводитися з ними треба дуже обережно. 

Особливо цікаві два наші види — плаун булавовидний (Lycopodium clavatum) і плаун-баранець (Lycopodium selago, або Huperzia selago). Обидва ростуть в Україні, але їхній хімічний склад, сила дії та безпечність помітно різняться.

Плаун булавовидний має довгі повзучі пагони, густо вкриті дрібними листочками, від яких відходять вертикальні гілочки. На верхівках частини з них утворюються спороносні колоски. В них дозріває дуже дрібний світло-жовтий порошок — спори, які колись називали лікоподієм або рослинною сіркою. Вони надзвичайно легкі, майже не змочуються водою і містять багато жирної олії. Тому в старих аптеках ними пересипали пігулки, щоб ті не злипалися, а також присипали попрілості у дітей, потертості, мокнучі екземи, пролежні та подразнену шкіру. Водонепроникний шар спор зменшував тертя і контакт шкіри з вологою. 

У XIX ст. лікоподій був звичною аптечною сировиною. Один із тогочасних рецептів радив змішувати 1 частину спор із 7-8 частинами жиру й наносити на подразнену шкіру. Таку мазь застосовували від попрілості, саден та поверхневих запалень шкіри. Це дуже розумне застосування спор плауна, адже так спори не розлітаються навколо — бо коли їх вдихнути, вони здатні спричиняти подразнення дихальних шляхів та алергічні реакції. Тому обсипати ними шкіру треба акуратно, не створюючи хмару пилу. Не слід сипати спори й у глибокі або великі відкриті рани.

Історично спори вживали і всередину: у випадку розладу кишківника, хвороби нирок та сечового міхура. У німецькій медицині XIX ст. існували мікстури зі спорами для дітей від проносу. Внутрішнє застосування спор булавовидного плауна зумовлене їхніми протизапальними, болетамувальними, сечогінними властивостями. 

Зелена частина плауна булавовидного — зовсім інша сировина. Вона містить лікоподієві алкалоїди (лікоподин), серратанові тритерпеноїди та фенольні речовини. З ними пов’язують протизапальну та інші властивості рослини.

Народна медицина використовувала траву цього плауна в разі ревматизму, невралгії, болю в суглобах, розладів травлення, хвороби печінки, нирок і сечового міхура, затримки сечі та сечових каменів; приписували їй також заспокійливу і болезаспокійливу дію. Але, хоч таке традиційне, історичне застосування плауна, переважно, при хворобах нирок та сечового міхура, заслуговує на увагу, через токсичність трави краще від нього відмовитися і замінити безпечнішими травами.

Настій з рослини плауна

1 ч. л подрібненої трави плауна залити 2 склянками окропу. Дати настоятися. Вживати по 1 ст. л. 4 рази на день.

Зовсім інший характер має плаун-баранець. Він не стелиться по землі, а утворює компактні прямостоячі пагони. І він значно небезпечніший. У баранці знайдено кілька сильнодіючих алкалоїдів, серед них селаголін, серратидин і особливо цікавий гуперзин А. Останній пригнічує ацетилхолінестеразу — фермент, який руйнує ацетилхолін у нервовій системі.

Його алкалоїди також здатні викликати тяжку нудоту і блювання. Зважаючи на це, плаун-баранець у XX столітті застосовували навіть в офіційній медицині СРСР для умовно-рефлекторного лікування алкоголізму: відваром рослини викликали сильну блювотну реакцію, після чого людині давали понюхати чи трохи випити алкоголю. Кілька таких процедур мали сформувати відразу до спиртного. Рецепт не наводимо, це небезпечно! Не відтворюйте це вдома! Замість очікуваного «просто» блювання можна отримати тяжке отруєння: виникає сильне потовиділення, сильне блювання, пронос, запаморочення, судоми та порушення мовлення, що може закінчитися смертю.

Відвар трави баранця протипоказаний за тиреотоксикозу й діабету, вираженого кардіосклерозу, атеросклерозу судин мозку, гіпертонії, бронхіальної астми, туберкульозу легень, виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки, за хвороб печінки, нирок, дітям і людям, старшим за 60 років. Однак і ті, кому допустиме лікування плауном, мають це робити під наглядом спеціаліста.

У народній медицині баранець застосовували і як сильний проносний, блювотний та протиглистний засіб, при деяких нервових і шкірних захворюваннях. Відоме також старе північноєвропейське використання рослини проти вошей у худоби — є навіть місцеві назви на кшталт «вошивої трави». 

Від використання баранця як абортивного засобу, про яке також згадує народна медицина, треба особливо застерегти. Це отруєння, яке може закінчитися небезпечною кровотечею, ураженням органів і смертю. Так само неприйнятні домашні «очисні» курси баранцем або спроби викликати ним блювання.

Отже, два плауни, попри те, що родичі, мають дуже різний рівень ризику. У плауна булавовидного найм’якшою і найвідомішою лікарською сировиною є спори, тоді як зелена частина містить активні алкалоїди й потребує обережності. У баранця вся надземна частина є сильно біологічно активною, а випадки отруєння важкі, смертельні.

Водночас, обидва види залишаються цікавими для науки, і саме народний досвід підказав науковцям напрям наукового пошуку: де і як можна з користю застосовувати складники плаунів, зокрема, алкалоїд, який не дає руйнуватись атетилхоліну — це дуже важливо при лікування деяких хвороб. 

Отож, у плауна булавовидного найбезпечніше використовувати спори для зовнішнього вживання. А баранець варто залишити науковцям як джерело цікавих фармакологічних речовин та як історичну лікарську рослину — для домашнього лікування він небезпечний!