Христос воскрес! З проводами! Будьте здорові! Так завжди віталися в ці дні, коли люди зліталися до рідних могил з усіх усюд, де б хто не жив. Зліталися подякувати нашим предкам, нашим рідним, близьким, кого вже нема нині з нами, але вони все ще згуртовують нас, скликають, об’єднують. І часто біля рідних могил зустрічаються ті, хто багато років не бачився — все життя проминає у споминах, стоять перед очима ті, хто пішов у засвіти.
Наші пращури вірили в потойбічне життя й чотири рази на рік пошановували членів свого роду: на Зелені свята, Спаса, Святвечір та Чистий четвер. Але найурочистіше їх вшановували на Проводи. Вважалося, що від Чистого четверга Бог дозволяє душам покійників перебувати разом із сущими. Як невидимі духи вони живуть поруч з людьми весь Великодній тиждень. Тому не годилось в цей час називати їх покійниками — «бо вони все чують»; натомість казали: «Нехай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі».
Удосвіта на Великдень вони разом з рідними розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити — «до вирію та на охорону нив і врожаю». Це робили на Провідну неділю, або Проводи.
Люди вірили, що в цей день можна похристосуватися зі своїми родичами. «Святі родителі,— казали при цьому,— ходіте до нас хліба-солі їсти». Приходили на могилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, казали: «Христос воскрес!», вважаючи, що покійник неодмінно відповість: «Воістину воскрес!».
В кожному селі чи місті свій провідний день — десь він припадає на понеділок, десь на середу чи інші дні тижня. Рідні заздалегідь прибирають могилки: згрібають сухостій, підправляють надгробки, садять квітки абощо.
Несуть покійникам їжу: спеціально залишені від Великодня писанки та крашанки, сіль, шматочок паски, горілку. Казали так: «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада; їжте, пийте, вживайте і нас, грішних, споминайте; дай нам, Боже, довго на цім світі прожити, в добрім щасті панувати, а померлим — царства Божого діждати!»
Священики служили панахиду, а по закінченні відправ усі сідали за поминальну трапезу, згадували про доброчинні діла «тих, хто навічно одійшов з цього світу». Розстеляли на гробках скатертини, клали на них паски, фарбовані яйця, солодкі ласощі, наїдки та напої, серед яких обов’язково мало бути коливо — зварена з медом пшениця-кутя, якою годилося розпочати та закінчити обряд поминок. Помолившись і скуштувавши колива, наповнювали келишки горілкою, але не стукалися, лишень приказували один до одного: «Їм царство небесне, а нам дай, Боже, прожить на цьому світі й спом’януть їх».
Поминки іноді збурюють і болючі спогади, іноді зачіпають совість нашу — і ми перестраждавши все, пересоромившись за себе, стаємо кращими. Ми просимо прощення у Бога, і просимо прощення у тих, до чиїх могил ми прийшли.
Згадую у ці дні притчу, яку написала колись просто із життя.
…Ось рідна хата ближче, ближче,
Здається вищою була.
І він пішов на кладовище,
Де мати в землю перейшла.
Волало серце: Мамо! Мамо!
Сумний відлунював мотив
Через горби, і ринди, прямо
Він до могили підступив…
В ці дні згадується багато чого. Але найбільше згадується все хороше, все добре. Те, що лишили нам наші предки, той слід, що залишили на землі, у пам’яті нашій, у досвіді.
Пам’ятаю, колись мама моя говорила: «Робіть все так, як я вас навчила, і навчайте своїх дітей. Нехай і вони все знають і уміють. І творять добро. І роблять землю нашу зеленою, молодою. І щоб завжди стіл у вас був багатий, і в будень, і в свято. Щоб ви черпали снагу від природи».
Саме мама та бабуся навчали мене трав — розуміти їх, чути їх голос, бачити і розпізнавати їх, і знати обов’язково дію на людській організм. Ця мудрість, віковий досвід роду допомагають мені лікувати людей цілющим зелом. Моя їм подяка! І Царство небесне!
