Лавровишня: отрута, ліки і їжа в одній рослині

Лавровишню можна побачити біля будинку, у парку чи в живоплоті. Вічнозелена, блискуча, ошатна навіть узимку, навесні вся в білих духмяних китицях, а наприкінці літа — в чорних ягідках. Та варто розім’яти її листок — і з’являється характерний запах гіркого мигдалю. Це вже попередження: у пошкоджених тканинах утворюється синильна кислота.
Лавровишня лікарська, або лавровишня звичайна (Prunus laurocerasus), належить до родини Розові — вона родичка вишні, сливи, абрикоса, персика й мигдалю. «Лавро-вишнею» її назвали тому, що листя нагадує лаврове, а плід — маленьку вишню. Природний ареал простягається від Балкан до Кавказу, Туреччини та північного Ірану; в Україні рослина інтродукована і вирощується як декоративна.
Це вічнозелений кущ або деревце, 2–6 м заввишки. Листки великі, шкірясті, темно-зелені, блискучі, довгасті, по краю дрібно зазубрені. Навесні з’являються прямостоячі китиці дрібних білих квіток. Ягодоподібні плоди спочатку зелені, потім червоні, а достиглі стають темно-фіолетовими, майже чорними. Всередині кожного є велика тверда кісточка. Саме кісточка, а також листки й молоді пагони становлять найбільшу небезпеку.
Лавровишню важливо не плутати зі справжнім лавром благородним (Laurus nobilis), листя якого ми кладемо в борщ. Такі помилки справді трапляються й описані токсикологами. У лавровишні листки зазвичай більші, блискучіші, часто дрібнозубчасті, а на нижньому боці біля основи листкової пластинки можна помітити невеликі залозки.
Головні небезпечні речовини лавровишні — ціаногенні глікозиди, насамперед пруназин, в насінні є також споріднені сполуки на зразок амігдаліну. Поки листок цілий, глікозид і ферменти, здатні його розщеплювати, значною мірою розділені всередині клітин. Коли листок жують, ріжуть, товчуть або подрібнюють, клітини руйнуються, речовини зустрічаються — і може вивільнятися ціаністий водень, тобто синильна кислота. Подібний захисний механізм мають гіркий мигдаль, абрикосові та персикові кісточки. Для самої рослини це чудовий спосіб захиститися від травоїдних тварин. Для людини — причина поводитися з нею дуже обережно.
Розподілена отрута в рослині дуже нерівномірно. В листі в період достигання плодів знаходили приблизно 1,25–1,65 г отрути на 100 г. У м’якуші зовсім молодого зеленого плоду близько 95 мг на 100 г, але в міру достигання кількість падає, і в стиглому м’якуші ця речовина зникає. Натомість, у насінині плоду її вміст із достиганням зростає. Отож, виходить, що отруйна рослина водночас дає їстівні плоди.
Ціанід небезпечний тому, що блокує один із головних ферментів клітинного дихання — цитохром-с-оксидазу в мітохондріях. Кисень у крові може бути, але клітини втрачають можливість ним користуватися. Тому швидко виникають головний біль, запаморочення, нудота, блювання, слабкість, задишка, збудження або сплутаність свідомості; далі можливі судоми, втрата свідомості, порушення роботи серця і дихання. Тяжкі отруєння є потенційно смертельними.
Особливо небезпечно жувати листя, молоді пагони та розгризати кісточки. Не варто також експериментувати з домашніми настоянками, відварами чи перегонкою листя: прорахувати кількість глікозидів в сировині неможливо, і при подрібненні чи перегонці якраз і створюються умови для утворення синильної кислоти. Описані й випадки отруєнь дітей плодами та листям лавровишні; зазвичай вони обмежуються шлунково-кишковими симптомами, але передбачити наслідки неможливо.
Власне, саме ця отруйність колись і зробила лавровишню лікарською рослиною. Зі свіжого листя перегонкою виготовляли знамениту Aqua laurocerasi — лавровишневу воду. Вона входила до старих фармакопей і застосовувалася в дуже малих дозах як протиспазматичний і заспокійливий засіб, зокрема при спастичному кашлі. У старій медицині її використовували також при нервовому збудженні та деяких розладах травлення. Дія значною мірою була пов’язана саме з ціаністим воднем, тому дієва і токсична дози були надто близькими, а концентрація отрути могла коливатися. Саме через це лавровишнева вода майже зникла із сучасної практичної медицини.
Зовсім інша історія — достиглі плоди. На чорноморському узбережжі Туреччини лавровишня є звичайною харчовою рослиною. Стиглі плоди їдять свіжими і сушеними, готують із них сік, варення, мармелад, концентрований фруктовий сироп, соління та оцет. Кісточку, звісно, не їдять і тим більше не розгризають.
Стиглий м’якуш цікавий не лише як їжа, а й як джерело корисних біологічно активних речовин. В ньому містяться вітамін С, харчові волокна, калій, магній, кальцій, залізо, цинк, фенольні речовини й антоціани. Серед характерних сполук знаходять хлорогенову, кавову, ванілінову та бензойну кислоти, катехіни й інші поліфеноли. Саме вони значною мірою визначають антиоксидантну активність темних плодів.
У турецькій народній медицині плоди лавровишні використовували від кашлю, болю в горлі, астми, розладів травлення і болю в шлунку, від геморою та екземи, а також як сечогінний засіб. У деяких районах ними намагалися лікувати діабет, тонзиліт, ревматичний біль та анемію.
Листя й навіть насіння теж мали традиційне застосування, зокрема в разі кашлю та бронхіту, хоча саме ці частини рослини через ціаногенні глікозиди становлять найбільший ризик.
Сучасна наука знайшла у лавровишні чимало цікавого. Екстракти плодів і листя виявляють антиоксидантну, протизапальну, антимікробну та протигрибкову активність; у тварин і на клітинних моделях досліджували також можливу протидіабетичну, знеболювальну і ранозагоювальну дію. Є дані, що екстракти плодів пригнічували розмноження окремих ліній пухлинних клітин.
Отож, з лавровишнею виникла трохи парадоксальна ситуація. Листя, з якого колись робили ліки, зараз не використовують, і старий лікарський засіб з нього тепер належить історії фармації. Якщо потрібен рослинний засіб від кашлю, немає сенсу ризикувати з токсичним листям: значно безпечнішими є алтея, чебрець, липа, калина та інші традиційні відхаркувальні рослини. Саме такі рослини поєднані у фітокомпозиції «Зеленої планети Земної» ЛЕГЕНЕВИЙ БАЛЬЗАМ.
А стиглий м’якуш плодів, навпаки, став популярним, корисним, цікавою місцевою їжею. Важливо, щоб плоди були повністю стиглими, темними, без вираженої гіркоти, а кісточки слід видаляти й не подрібнювати. Зелені й напівстиглі плоди для їжі не годяться.
Якщо ж хтось розгриз кісточки або з’їв листя, нестиглий плід лавровишні, рот треба прополоскати, залишки рослини прибрати й якнайшвидше звернутися по медичну допомогу. Від ціанідного отруєння застосовують спеціальні антидоти, зокрема гідроксокобаламін, але це лікарняне лікування.
Є у лавровишні ще один аспект — природоохоронний. Вона стала популярною в Європі як міське та приміське декоративне дерево — і це погано для місцевої флори і фауни. Лавровишня дуже швидко росте, витісняє місцеві рослини: утворює такі густі й темні хащі, що під ними повністю зникає підлісок, гине трав'янистий покрив та паростки корінних дерев (дуба, бука, клена). Її зарості називають «зеленим пустищем»: через токсичність листя лавровишні ніхто з тварин не їсть, в ній ніхто не живе, вона залишає міську фауну без корму. Тому, будь ласка, не садіть, не розмножуйте її! Хай росте там, де вродилась, де вже пригодилась.





